- Олександре, як вам «Волинь» без Кварцяного? Нудно, напевне?

- Футболістам рідко коли нудьгувати доводитися... А взагалі я розумію, до чого ви хилите – Віталій Володимирович дійсно символ «Волині», але в футболі так завжди – одні йдуть, інші приходять... Наша справа грати, а керівників – призначати тренерів. Бачите, зараз ситуація так склалася, що Володимировича прибрали, а я повернувся.

- Під час однієї з футбольних трансляцій експерт каналу «Футбол» сказав, що ви за своїм потенціалом могли б виступати за збірну України, якщо б ваша кар'єра розвивалася трохи по-іншому. Згодні з цим твердженням?

- (Сміється) Ну, раз експерт сказав... Я ж не експерт, а футболіст. Тим більше оцінювати себе досить складно – людям збоку видніше. А взагалі я вам скажу, що футбольне життя може так закрутити в морський вузол, що без допомоги не розплутати. Хто знає, як би розвивалася моя футбольна кар'єра, якби щось пішло по-іншому. Може, і в збірній б грав, а може, і взагалі футболістом б не був.

- Кажуть, що початок вашої футбольної кар'єри був не зовсім солодким...

- Скажу навіть більше – після закінчення ДЮСШ у мене були розбіжності з тренером, який у нас тоді був і я взагалі півтора року в футбол не грав.

- А чим займалися?

- На ринку торгував. Бізнес у мене невеликий був.

- А як же вдалося тоді відновити кар'єру?

- Приїхав у Чернігів тренер, який бачив мене в ДЮСШ і забрав в команду, яка на чемпіонат області грала, за півроку я трохи підтягнувся і, отримавши можливість спробувати себе у білоруському клубі «Дніпро-Трансмаш», з радістю нею скористався. Можна навіть сказати, що в Білорусі я і сформувався як гравець для дорослого футболу.

- Відчували, що граєте закордоном?

- Та який там закордон... У нас в команді вісім українців було. Може, сучасна молодь і сприймає пострадянський простір як закордон, але я ні. Для мене це все одне й те саме.

- Три роки ви провели в Білорусі, а першою вашою українською командою став харківський «Металіст».

- Так, «Металіст» тоді як раз боровся за вихід у вищу лігу. А тренував команду Геннадій Литовченко. Там, скажімо відверто, я не витримав конкуренцію, не зміг швидко адаптуватися після чемпіонату Білорусі. Грав, звичайно, але мало. Наступний сезон розпочав у полтавській «Ворсклі», яка тоді під керівництвом Володимира Мунтяна грала дуже погано, і постійно перебувала в зоні вильоту. У тих умовах заграти складно було, адже я був молодим і потребував тренерської довіри, але, як ви розумієте, Мунтян просто не міг давати час молодому форварду, оскільки ситуація була критичною.

- У підсумку після першого кола, взимку ви перейшли в «Закарпаття»...

- Це був найгірший період в моїй кар'єрі. Я зламав плюсневу кістку і практично не грав.

- Але зате доля вам все компенсувала в повній мірі – ви перейшли в команду, яку можете сміливо називати своєю.

- Мені Віталій Володимирович Кварцяний розповідав, що він хотів мене забрати до себе ще з Білорусі, але там агенти щось накрутили, понасправляли і в результаті не вийшло.

- Переходячи в луцьку «Волинь», знали Віталія Кварцяного особистого?

- Ні, особисто не знав. По телефону тільки спілкувалися.

- До його манери спілкування довго звикали?

- А що там звикати? Він просто така людина, яка говорить все в обличчя. Ніколи за спиною нічого не робить. Щось не подобається – відразу висловить все. Мені це до душі – завжди знаєш, що від людини чекати.

- Це ж був той легендарний сезон (2005/06), коли Волинь після 15-го туру займала третє місце, попереду були лише «Шахтар» і «Динамо», але в підсумку вилетіла в першу лігу. Як таке сталося?

- За зиму у «Волині» намалювалися великі фінансові проблеми, які й потопили команду. Думаю, що навіть, якщо б у команди вийшло залишитися у вищій лізі, то керівництво, напевно, не змогло б фінансувати команду за мірками елітного дивізіону.

- Тоді ви вперше пішли з «Волині». Не хотілося опускатися до першої ліги?

- Звичайно. Ми переговорили з Володимировичем, він з розумінням поставився до ситуації і я поїхав до Луганська грати за «Зорю».

- Там теж все було не дуже благополучно, за сезон 2006/07 року змінилися чотири тренери, і команда лише завдяки гарній кінцівці вилізла із зони вильоту, а вам навіть доводилося грати на позиції центрального захисника.

- Так, було діло. За перших трьох тренерів я не потрапляв до основного складу, тому що нападників в команді було дуже багато. А коли прийшов Олександр Косевич, у команди були величезні проблеми з центральними захисниками, і мені довелося навіть цю позицію протягом півроку закривати.

- І як? Складно було так різко міняти, фактично, світогляд – тут думаєш, як би його забити, а потім треба думати, як би не пропустити?

- Чесно вам скажу, я можу спокійно по всій центральній осі зіграти. У той час ми грали з останнім захисником, роль якого виконував Володя Яксманицький, а коли він не міг вийти, то грали в лінію.

- Через рік ви знову повернулися до Луцька. Уже тоді відчули, що це ваша команда?

- Мені взагалі в Луцьку дуже подобається: і місто, і команда. Та й уболівальники мені симпатизують. Ну і так виходить, що у «Волині» я показую найкращі результати.

- Наступні два сезони (2007/08 і 2008/09) стали для вас поки що кращими в кар'єрі – 36 м'ячів в цілому за «Волинь». Що цьому посприяло?

- Чесно кажучи, не знаю. Все співпало, я звик до «Волині», набрав оптимальну фізичну форму. Нічого надприродного.

- «Волинь» регулярно претендувала на підвищення в класі і ось у сезоні 2009/10 нарешті здійснила свою мрію. Але вас в команді на той момент вже не було – ви підписали контракт зі словацьким «Ружембероком». Невже перспектива виходу в Прем'єр-лігу гірша, ніж грати за команду з чемпіонату Словаччини?

- Мені просто захотілося змінити обстановку. Ми з Кварцяним спочатку так домовлялися, що я зможу піти, якщо з'явиться варіант, який влаштує мене і клуб.

- І як вам рівень чемпіонату Словаччини в порівнянні з нашим?

- Ви не думайте, що різниця сильно велика. Звичайно, «Шахтар», «Динамо», «Металіст» – це одне, але якщо брати до уваги середняків, то вони цілком порівнювані за рівнем зі словацькими клубами. Зараз вже на одній нозі нікого не обіграєш, тільки на повній викладці.

- А рівень життя там набагато вище нашого?

- Вище, звичайно. Що мені там сподобалось – ніхто нікуди не поспішає, все спокійно, розмірено, чистота навколо. Я задоволений, що пожив там.

- А як там з базами, стадіонами?

- Там баз як таких немає. Там же не так як у нас, перед іграми заїздів немає. Якщо гра вдома, то збиралися в обід, за кілька годин до матчу. Якщо на виїзді, то за день до гри виїхали, в готелі переночували, зіграли і додому.

- Як вас там прийняли?

- Ви ж розумієте, нас там вважають країною третього світу, дивляться звисока. Зі мною перші три місяці практично ніхто не спілкувався, і лише коли придивилися, поміняли своє ставлення. Хоча там деякі взагалі жили на кордоні з Україною і мову в принципі розуміли.

- А у вас як з мовою було?

- Мова у них не сама складна, на нашу схожа. Через півроку я вже все розумів і сам міг дещо-то сказати.

- Ваше перебування там закінчилося восьмимісячної дискваліфікацією за те, що ви штовхнули арбітра. Це ж як штовхнути треба було?

- Там ось що вийшло. Це вже після гри було. Я арбітра не штовхнув, а розгорнув за плече до себе. Він мені показав жовту картку. Я пішов у роздягальню, а потім дізнався, що він мені в спину показав ще й червону. Потім я поїхав у відпустку, а вони там зібралися і дискваліфікували мене на вісім місяців.

А взагалі там багато підводних течій. Для початку керівництво клубу «допомогло» щоб дискваліфікація такою великою вийшла. Клуб якраз скорочував бюджет і в їхні подальші плани я не входив. І вони знайшли такий спосіб розірвати зі мною контракт і не платити при цьому гроші.

- Так і не заплатили?

- Я з ними до цих пір суджуся.

- Крім врегулювання фінансових питань з «Ружебероком» у вас ще одна проблема – притирання до нового тренера та його вимог...

- Скажімо так, я вже зрозумів, що Демяненко хоче від команди і від мене.

- Сильно тренування відрізняються від тих, що було при Кварцяному?

- Абсолютна протилежність! Тепер набагато більше з м'ячем працюємо. Думаю, що навесні «Волинь» буде абсолютно іншою.

- До зони вильоту сім очок. Уболівальники хвилюються. Можете пообіцяти, що команда залишиться в УПЛ?

- Звичайно! Обіцяю!

Олександр Озірний, Football.ua